Сучасне українське мистецтво, що нарешті має змогу вершитись в кордонах власної держави, омріяної мети багатьох поколінь цвіту української інтелігенці, наразі постає перед новою, небаченою донині проблемою і перепоною в своєму існуванні. Корені цієї проблеми лежать тепер не в “несприятливих зовнішніх факторах” (вислів, що його кожен українець всмоктує з молоком матері), але у власних помилках і вузколобості. Це є паразитичний хробак у череві нової творчої генерації, що розкладає саме існування українського мистецтва як такого. І тим паче робить посміховисько з найменших потуг мати “автентиний вигляд, стиль”, чи претендувати на внесок (а вони кажуть – сприяти європейському відродженню!) до загальнолюдської культури.

Феномен малоросійства, який відкривали, досліджували, розбивали в диспутах, душили, клеймували протягом всього минулого століття тепер замінився іншим, значно жахливішим за той, хоч і сугубо національний і обмежений, але чесний епос. Явище “гіперукраїнства”, так ми назвемо цей новий, досі не знаний в таких маштабах демонічний вияв нашої природи, стало на місце національного авангарду, локомотивом, що цікавиться “українським продуктом в супермаркетах” замість “християнської метафізики в давній літературі”, і підставляє анус заради грошового еквіваленту, а не скроню під дуло заради ідей абсолютної позачасової абстракції.

Що це за явище, звідки воно взялось, в чому полягає його головна суть і загроза?

Найбільші (не стільки за загальною кількістю задіяних людей і народжених творів, скільки через концентрацію талантів) потуги людей, пов’язаних з мистецтвом відбуваються на тлі великих потрясінь чи високого соціального напруження – війна, революція, депрессія, словом стан суспільства, що наявно чи підсвідомо жадає крові і змін. За останні 20 років Україна була в епіцентрі розвалу величезної Імперії і народила одну революцію. Але це для істориків, фактично ж її двічи “кинули”. Першого разу революційні творчі сили повинні були перевішати радянську бюрократію і звільнити місце для свободи українського слова. Замість цього їм підсунули ту ж саму українсько-радянську бюрократію, а свобода слова почалась ще при Горбачові. Не буде помилкою назвати дефолт середини дев’яностих більшим соціальним потрясінням ніж розвал найвеличнішого трофею ХХ століття – Імперії Радянський Союз. Тож, 91-го року нічого не відбулось, поети лізли на стіни, прагнучи барикад, але їх ніхто не ставив. Довелося продовжувати жити і виживати. Найкращі пішли в УНСО і створили епос військового романтизму, рівного якому немає в східнослов’янському світі дев’яностих років.

Другого разу їх кинули в 2004-му, коли вони будь що прагнули Нової України, а довелось бути першоквітневою масовкою. Ідея захлинулась і вмерла, не встигнувши народитись. Молоді митці, увесь час обламуючись і хапаючись за голови, програли на всіх фронтах, бо там не було жодного фронту. Культурної революції не буває “з нічого”, не можна ввечері заснути, а на ранок проснутись в будинку, наполовину розваленому від пострілів “гармат культури”. Коли суспільство являє собою болото, його майже неможливо розхитати. Тому вони програли, бо справжнє мистецтво народжується на фоні пострілів, а не фарсу.

Тим часом, на протязі цих двох десятків поступово набирала сили гідра національного комплексу меншовартості. І саме в 2004-му остаточно повилазили і “зайняли висоту” ВОНИ – ненажерливі рила гіперукраїнства, що збіглися в риториці з офіційною ідеологією нової лідируючої бюрократії і довершують нині повний і остаточний розгром проекту (про “цивілізаційний” вже не згадуєм, врятувати хоча б державний) під назвою “Україна”. Мова йде про вироджену подобу еліти, цих адептів культу споживання і брудної наживи, які тепер мають право говорити від імені української культурної інтелігенції і, що найстрашніше, за допомогою ЗМІ і конвеєрного виробництва нав’язують свою думку молодим, ще тільки шукаючим себе обдарованим людям.

“Споживай український продукт, тому що він український. Заплати за нього, навіть якщо він – лайно, тим самим ти підтримаєш відчизняного виробника. Український продукт – це той, що з шароварами і з україномовним текстом на обкладинці”. Будь українським дебілом, лох. Ти чуєш мене, лох? Будь дебілом!

І цей процес цілком логічний, як не прикро. Про проблеми в становленні “контреліти” було сказано вище, а комплекси бувших колоній нікуди не діваються, якщо їм не протидіяти – вони повилазять, мов прищі. Мова не йде про тих митців, які просто роблять свою справу, про ту категорію особистостей, яким вистачає власного “космосу”, які не мають внутрішньої потреби переживати і пропускати через себе поточний момент української історії. Честь їм і хвала, що вони у нас є. Їхні імена будуть вивчати наші нащадки, бо зараз ці люди майже непомітні серед гуперукраїнського шуму. Наразі ж мова йде про тих, хто зараз проголошує себе “авангардом”, творячи при цьому мас-продукт середньої (в кращому випадку) якості і ведучи розмову про “відчизняного виробника”. Такий от парадокс – світова культура завжди думала і думає філософськими категоріями, а наше гіперукраїнство – “відчизняним виробником”.

Загрозливою є також прогнозована тенденція щодо “зарубання” і “чистки” того, що було створено в час, який зараз є об’єктом “колоісторичної творчості” – в часи Радянського Союзу. Аби довести свій перекручений варіант історії, всіх митців, які були на стороні “офіційного за нинішньою версією ворога”, можуть посмертно “зачистити”. За співпрацю. Якщо доберуться до Хвильового – земля розверзнеться, і проковтне нарешті цей нєзалєжний непотріб під назвою “Україна”.

Наче повітря нам необхідне об’єднання людей, що буде цензурувати для молоді все, що відбувається в культурному просторі. Спільнота людей, якій можна буде довіритись. До якої можна буде прийти зі своїми віршами, і яка, прочитавши піваркуша, скаже – “ось тобі повне зібрання таких-то і таких-то класиків, прийдеш через три роки. І тільки-но спробуй мені за цей час щось написати – повідрізаю руки”. А можна буде і не приходити, а піти просто до “вітчизняного виробника”. Річ не про тотальний контроль, а про існування альтернативи. Необхідні люди, які матимуть достатньо розуму, щоб об’єднатись (не в сенсі абсолютної тотожності думок, але в одній спільноті), і які матимуть достатньо відваги щоб взяти на себе цю місію – розуміти і вказувати на те, що варте уваги, тикати туди носом неосвічених, щоб виростали на мистецтві, а не на “продукті”. Люди, які зможуть розпочати хрестовий похід проти гіперукраїнства заради врятування Батьківщини. Бо інакше гідра обгадить і розшматує все, про що ми мрієм.

про що ми й досі мрієм...