А старий сивий дід усе йшов і йшов собі битим шляхом, похиливши голову і плечі, потупивши важкі сірі очі. Колись білосніжна його сорочка із соняшними візерунками тепер була поїжена часом і пилом, пронизана мов сито дірками від куль. Його ноги вже не мали булої сили, бо покалічено їх давно злими людьми - тими що йшли назустріч і навздогін по шляху, німими євнухами Історії. Посічена роками неволі бандура вже не дарувала світові чарівних пісень. Лише в одвічній пам'яті старого, мов дикі тури із туману, виринали шалені мелодії гірських річок і степового вітру, а ще слова любові, краси, світла... і перемоги.

І що з того, що не переймається він тим, якої марки візок наздожене його на цім шляху. Хіба він не знає, що найкращі візерунки його одягу можна побачити на небі? Так, він байдужий до дискурсу постмодерну, ніколи не читав "алхіміка" напару із дарьей донцовой і (о кара небесна!) досі не підключений до жодного з найвигідніших операторів зв'язку. Він ніколи не будував Імперію, бо жив по законах своєї землі, не започаткував жодної течії в світовій філософії, літературі, не має навіть своєї школи карикатури, його взагалі немає на мапі їхнього світу. Затравлений тим, що сини вимагають пристосувати його мову до нових реалей, поки стратегічна ініціатива не перехоплена родичами-сусідами (які будують політику за принципом "я тобі у вухо палку встромлю щоб у животі не боліло"); спантеличений недоініціацією і недосамовизначенням своїх дітей на народних гуляннях під заморську дудку; засоромлений каліцтвом на обидві ноги, що отримав у апокаліптичних спробах відвоювати десятину землі на шляху (щоб мати десятину на шляху, треба будувати фортецю, а дід - степовий козак, іще й дитина божа, іще й сам собі одинокий хазяїн...); втомлений від того, що довгими роками його кладуть у труну, щоб виринути у великі простори кольорових малюнків і фінансових потоків; не розуміючи, чому саме йому випала доля нести крізь покоління один сталий образ рідної домівки для бидлячих невдячних прапраонуків...

Такий він, нікому не потрібний дід, все ще перебирає ногами між великих подій і чудес, і ніби сама пані Історія вже підводить його до останньої лежанки на покошеній біля автобану траві. І подих його стає все тихішим, інколи його зовсім не чути...

Так напевне і треба, бо долю не обминеш. Треба піти, щоб його місце на дорозі заступили геть нові транспортні засоби, більш модернові за його поношені лапті. Найперше, на благо своїх же прапрапра... , що досі перебувають на порозі невизначенності і в роздумах щодо необхідності визначатись. До того ж, фінансові потоки...

Але ви не смійте чіпати дідуся. Бути зухвалим, сміливим, цинічним - то перевага і нагорода молодості, "маладайа шпана далжна стірать с ліца зємлі". Але коли перетвориться на молекулу повітря остання краплина поваги, старий може розвернутись на сто вісімдесят і плюнити у вічі всім нащадкам своїм по тринадцяте коліно.

І тоді вже нічого, взагалі нічого з нас не буде.

І жили вони довго і щасливо, аж поки одного ясного дня не виродились і не подохли.

И жили они долго и счастливо, пока в один прекрасный день не выродились и не сдохли.