Над болотом пряде молоком…
Чорний ворон замисливсь.
Сизий ворон задумавсь.
Очі виклював. Бог зна кому.
…

Єдино можливий шлях знайти одну, більш-менш пряму, подібну до людської, стежину лежить через подряпані руки й обличчя, увігнаний в серце дикого звіра кинджал і знесиленне тіло, що вже не пам'ятає звідки, скільки часу, і куди йшло, і має лише одне всеоб'ємлюче несамовите бажання - ВОДИ!. Але за порухом зграї птиць знову кинеться у несамовиту порожнечу ненависті, бо там - ВОРОГ. Свобода є смерть.

І все то лише для непевного бачення з-під спітнілих повік тієї неймовірно зщільненої в точку Початку і Сенсу Буття світлової галюцінації, що має дати розмиту картину Істинної Мети і показати тобі на дорогу що веде до раю. Але лише коли отримаєш свою свободу. "Рабів до раю не пускають". Свобода є смерть.

Та ти вже не можеш оцінити поглядом "третьої особи" увесь гротеск свого покаліченного і наскрізь хворого з позиції сучасної психіатрії мозку. Бо цей шлях не відбувається на землі. Він є сходами до піднебесної, де війська Бога і Диявола - Величі Творіння і Романтики Вранішньої Зорі - творять справжню історію, ту, яка пронизує щомиті молекули повітря, змінюючи біополе Землі, вкрапляючи свої гени до ембріонів наступних поколінь.

Розпаливши пожежу, ти сам поставив підпис на контракті з Ніким. Розпаливши вогонь всередині тієї огидної сомнамбули, що ти нею колись був, ти заносиш молот Тора над останнім цвяхом твоєї труни. Тепер все залежить тількти від тебе, а це найстрашніше, бо важко щось зробити тій істоті, що вже не людина, а тільки подих прохолодного вітру на згарищі історії і багатолюдних міст. Промінь сонця, шелестіння трави, замах крила у польоті, тепер це все - ТИ. Жахливі спомини про своє людське існування. Невимовна туга і жалість за тими, хто лишився по іншу сторону сприйняття м'яко падаючої краплини дощу, що ти з неї побачив творіння трьох-чотирьох всесвітів, які відкололись при падінні від райдужно-бензинової зжиженої частинки неба, а сомнамбул шукає де сховатись від дощу і щось "по приколу".

І ніколи ти не запитаєш (у кого?? у Бога хіба-що?...), чи варто було заходити до заростів, покинувши затишну українську ніч з вишитим із зірок-метеликів чумацьким шляхом, чи може веселу пияцьку гульку, в якій круті пацани клеїли кльових тьолок, слухали нармальне музло і гоняли від ментів на нармальних тачках.

Для тебе в цьому хаосі, сплетінні марева і шматків матеріального існування, все буде стократ ясніше і невимовно "більше"; об'ємне і всеохоплююче розуміння світу, а отже й відчуття кожного свого кроку, кожного дотику. Ти задивятимешся в чужі обличчя і жахатимешся їх виразу, ти, екс-людина, промінь сонця, шелестіння трави... Ще не знайшов свій шлях, але і саме лише прагнення є межою що подолають не всі.

Тільки єдине хочу тобі побажати - спалахів ультранизьких частот у порухах долонь. Свобода є ...

... А від сходу мечами йде гнів!..
Чорний ворон враз кинувсь.
Сизий ворон схопився.
Очі виклював. Бог зна кому.*

(Павло ТИЧИНА "Енгармонійне. Туман.")